сракабанька і вакацієвий свищик

Позвав бог народи ділити землю. Йшли люди, йшли брали, кому що дісталося. Роздав до кришечки, сів спочивати. Тут чує, музика грає, співи і все хтось гукає "слава богу!" Нікого ж ніби й не ждав, і тут з'являються ще якісь одні. Слава богу, кажуть, добралися. Доброго дня тобі, боже. Кажуть, ми як почули за твої подарунки, то зразу всі й рушили, якої ж ти нам, боже, землі вділиш? А той лиш так і так, ви де стільки ходили? Я вже все роздав. Я, каже, порахувати всіх не годен, скільки прийшли, стільком дав. Самі винні, де шалапутались? Ті похнюпилися трохи, але знову кричать "слава богу!" Ми, кажуть, і так раді, що тебе, боже, бачили, нам і землі тої не треба. Ми ж як вийшли, кажуть, ті й думаєм, це ж яке нам від тебе щастя і який талан — ті й стали випили за твоє здоров'я. А там ішли дивилися, яку ти, боже, землю зробив гарну та чудну — ті й стали випили за твоє здоров'я. А то вже нам назустріч вертали всі, щасливі, що ти їх обдарував — ті й ми тому раді знову стали випили за твоє здоров'я. А це прийшли, бач, та й спізнилися. Нічого, боже, благослови нас ті й назад собі підемо. Поки так говорили, бог і розплакався. Не думав, каже, що мене хтось так потішить. Я, каже, діти, все роздав, що мав. Є лиш у мене клапоть малий біля моря, собі його тримав, щоб там ближче до світу бути. То я вас, каже, з пустими руками не пущу. Беріть лиш собі ту землю, а я піду на небо жити. Так стала Грузія. Тим часом Еке вже погнали в село по вино, і мені пора в аеропорт. Не скучайте ;)

Мішко зачаровано дивився на волохатих почварок, до жаху схожих на маленьких виродкуватих людців, що звалися мавпами. Це тато вперше взяли його на ярмарок. Виїхали з ночі, щоб бути до світу, а тоді він до полудня мусів стовбичити біля воза, маючи перед очима самі кінські сраки та мужичі свитки. Нарешті тато прийшли, вони зам’яли смачнющого хліба з цибулею, а тоді старші лишилися тут же, на возі, запивати могорича, йому ж дали півкопійки й відпустили на годину. Він не відбіг і двадцяти кроків, як побачив клітку з цими двома. Як хтось кидав копійчину, циган ганяв їх штурпаком, і ті починали перекидатися через голову й гойдатися на підв’язаному ободі. А щойно їм давали спокій, одразу збивалися купи, менша мостилася другій в ногах, а та починала ловити по ній і викушувати воші. І їм ніби вже й не існували базарний натовп, хазяїн з патиком і весь той Вавилон, куди їх за недоглядом спровадив бог.

Мішко стояв, люди товклися, якогось хлопця, який кричав, що то його предки, стали бити, тоді скрутили, і, певно, одвезли в бóльницю, бо ж тому вочевидь відпливли глузди. З тим вертепом про тварючок усі забули, й вони вернулися до своєї справи. Мішко глядів, не відриваючись, як бігають вправні пальці, як по-людськи мружаться солодко чорні морди, й це було так хвилююче, так… Він почув, як у штанях щось заворушилося, тоді стало швидко рости й розпростуватися. Якби Мішко мав кишені, можна було б подумати, що він запхав туди добру дулю. Проте кишень у нього не було, а в наступну хвилину не стало й «дулі» — йому сліпнуло в голові, зсудомило на мить усе тіло, а тоді накотила млость і пекучий сором. Мішко розпачливо роззирався, чи всі дивляться на його халепу, як на плече йому впала тяжка долоня — тато прибігли на гамір, покинувши воза й могоричі.

Назад вони звикло весь час мовчали, тільки підпиті тато джмеліли, не розтуляючи рота, якусь чудну мелодію. Мішко зарився в сіно й крутив на всі боки в голові нинішню подію, намагаючись якось вигадати сенс і місце цьому новому, що трапилося в його житті. «Ну, як тобі?» — нагло почув татів голос. Він розгублено закліпав, холонучи від страху — про що ж це вони, хоть би це за ярмарок (а він же ж випрошував мало не з Різдва, носився з тим, як з писаною торбою, місяць чи більше)… «На всьо первий раз, сину. Посля вже так не буде». Тато чмихнув, смикнув плечима і, відвернувшись, весело загорлав: «Пропив воли, пропив вози, пропив ярма ще й занози — все своє добро!» Ой, хоть би таки за ярмарок. Мішко скрутив собі під голову вальок і заплющив знесилено повіки, під якими вже хлюпала дрімота… Чого ти журишся, серце? Давай я краще тобі в голові пошукаю. — Поклав Іванко голову їй на коліна, а Оленка Зміючка стала йому шукати. Швидко Йванко й заснув…

Мішко накрутив на кулак віжки й розслаблено замружився, мліючи на сонечку. Коні скубли траву, невиразні, невловні думки кублилися в голові й губились у власному плетиві, не встигаючи порушити його спокою. Сказати б, він відгородився від світу, то ні — ловив щоками хвилювання гарячого повітря, ділив на голоси божевільне дзижчання комашні, слухав, як десь на межі чи вже й за межею відчуттів потріскує нутро брички, як поволі повзе рукою гарячий промінь, воюючи з тінню бриля. Дідик (справжній були характерник, таких вже робити не годні) навчили: шукаючи свого шляху, по-справжньому шукаючи шляху, затям собі одну річ — повністю віддавайся всьому, що робиш. То навіть тако б’ючи бомки, Мішко переживав кожен свій віддих, як акт творіння, як мазок пензля чи біг рубанка дошкою. Він жив щомиті й щомиті готовий був звітувати, якби раптом сказали: от і пожив, небоже. Спасибі, діду, тепер знаю, про що то ви говорили.

А як давно він тут, між цими людьми? З цим чоловіком, що раз бачився йому батьком і найліпшим з учителів, а то — справжнім чортом? Від свого Дністра сюди, де голе навсебіччя пахне іншими дощами, він прийшов, шукаючи свободи. Він чув про знання, яке ці відкрили й ладні були дарувати кожному. Воно не було записане в книгах чи в папірах з печатками, й ніякий дяк і каламар не міг витлумачити його по-своєму. Його не можна було навчитися, як вчаться складати літери — тільки осягнути. Це знання передають від чоловіка чоловіку, коли готовий, воно саме відкриється тобі, ніяк інакше. Живи серед свобідних і ставай свобідним. Так, скільки не слухай, не говори про воду, малюй її, молись на неї — спрагу не втамуєш. Аби напитися, треба встати й піти до джерела. Не можна вичитати в книзі, як стати вільним. Можна ним тільки бути. Шарудіння позад Мішка, яке він сприймав одним тлом із бринінням степу, ледь вловно змінилося. Він розплющив очі й обернувся з готовністю. Махно відклав недоїдену перепічку, сперся зручно, як на поренча, на казеник «максима», й став диктувати: «Дорогой товаріщь Ленінъ…»

— А той каже, я вас знаю, ви хлопці добрі. До горівки. Вам, каже, фляшку втиснýти — шо дві сємочки куснýти... Чуй, Петьку, довго ше?
— Довго, не довго. Стань тамó колóм, шо ти крутишся, як сам знаєш шо? Зроблю ті й підем, як це ми, Юзьку, без звізди підем?
— Та я шо? Я ж нічо. Вже шось робити хочеться.
— Позлíтку дай ондо.
— Цюю?
— Давай-давай. А це шо?
— Шо, не бач? Яйці. Шоб співати. А ну, на бери... сóли осьо на... ну... дай боже... ну, пробуй чи шо...
— Добрий вечір тобі, пане господарю...
— Нє, чуй, давай цей раз я буду первим голосом, бо це гудіти за тобою — я за третим разом засну.
— А я не засну?
— А ти будеш з торбою, то будеш пантрувати. Ну, шо там, є?
— Оздьогó. Ніврóку, нє?
— Слáвна. Ну, гай йдем. А ну, піднось її вище. Ше піднось, шоб всі бачили.
— А ну, чуй, дзвóнят, нє?
— Так ніби дзвóнят. Бачат нашу красунечку! Нова ра-а-адість ста-ла...
— Цейво, Юзю, я всьо хтів спитати ті й забуваю. Нашо їму було дві метрики виробляти?..
— Я, по правді, сам не знаю, він же ж в дорозі народився, хто там про шо думав... його ж уже посля записали — ті й так на око кинули, а там стали виправляти... Чуй, Петьку, а шо, замикати не будеш?
— Та нє. Ше зап'єм, як той раз, до Василя — то тут óчередь буде така, як паски святити. Най вже, хто сьодні преставиться, захóде без розбóру — день відкритих дверей...

Майстер Таро Мічіру ніяк не міг зосередитися. Він медитував на зображення Будди, виконане просто на товстих дощатих дверях. І це зображення якось не відповідало його уявленням про образ Учителя. Пробуджений сидів, звично схрестивши ноги, під деревом Бодгі в косоде дивного крою, й холоші його синіх хакама були заправлені в м’які шкіряні чоботи. З-під носа йому мало не на груди спадали довгі чорні вуса, а посеред гладенько виголеного черепа гордо вивіювався пошкодований лезом жмут довгого волосся. Більш за все він нагадував монгола, якими їх зображали на старовинних сувоях, де камікадзе топили судна завойовників… Тиша була, і море спокійне. Раптом буря із вітром знялася, і знову й знову вали великі котила, і кораблі розметала, і до берега прибила, і потрощила, що мало їх такої біди уникло і додому повернулося… Отже, невідомий маляр зобразив Просвітленого степовиком. А зрештою, та ж Будда прийшов до всіх? Отже, й до монголів також? Вирішивши для себе це важливе питання, він знову звернувся до картини. Бодгісатва награвав на чудернацькому інструменті, щось як цугарудзямісен, але з просто неймовірною кількістю струн. По ліву руч від нього бив копитом землю кінь. Мабуть, то був якийсь відголосок поганства — для кочівників природно уявляти своїх богів та святих верхівцями. Праворуч стояла почата пляшка й чарка біля неї, що спершу мало не збило його з пантелику. Проте він згадав про великих майстрів дзену, які демонстративно переступали заповіді, засвідчуючи тим дійсну свободу від примарного світу… Видиво нагло щезло — натомість з’явилося обличчя старого монгола з такими ж пишними, лише сивими вусами. Він зазирнув на мить у прочинені двері й буркнув: «Мішку, срав твоїй мамі, сидиш-сидиш, можна тебе замість квочки підсипати. Гай йди задай шось худобі». Рипнули петлі й примара щезла. Мішко? Хто це? І хто я? Навіть не здивувавшись, що може читати сплетене в поперечні низки варварське письмо, Таро Мічіру просто проказав уголос сутру, яка, лише зараз помітив, вилася по краю дошки: «Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш, звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не взнаєш. А якого роду я, то всяк про те знає, хто по світу ходе-блука та долі шукає». Мальований Будда підморгнув йому, підняв руку й зробив нею рух, ніби хотів сплеснути в долоні, а тоді безгучно розсміявся, щаслива дитина.

Мішко любив дідика. З ним вони говорили про все, бо тато весь час мовчали. З дідиком тато теж мовчали, але про шось інше. На тижні буде храм, і дідик узяли Мішка лагодити торії до свята. Терпляче його правили, як він невміло дзьобав деревину сокирою: «Ти дивишся, яка груба колода, ті й сумніваєшся. Пусте. Сумнівайся, як станеш думати, шо ти янгольська дитина, а тут не треба… От боїшся, шо не попадеш, боїшся, шо відлетит і вдарит, шо ногу втнеш. А ти не думай, шо озьдого в тебе гостра залізяка в руці. Ти так собі знай — то ж і є твоя рука, лиш трохи довша. Сама ж собі вона нічого не приробит, чого боятися?.. Та не диви ти на ту колоду, як на вовка, ти мусіш замість неї бачити готовий сволок. Тоді руки самі своє зроблят. Так, сину, ціле життя, кидаєш зерня в землю – почуй смак хліба, забиваєш слупа — маєш дивитися на готову хату, цілиш ворога — мусіш бачити його мертвим, святкуєш уродини — гляди на свою труну...» «Діду, а ми всі помрем?» «А як же, сину, люди смертні». «Ті й варт жити, коли їднак вмирати?» «Дурне кажеш, сину. Ми на те й живем, аби підготуватися до смерти. Згадай, ми били короля. Як він тіпається, б’ється, аж серце не вискочит. Боїться, бідася. Він і не живий уже, хоч ше дише. Від народження не живий, бо боїться. А як ти готовий, ідеш на смерть, як на гостину — вона тобі й буде солодка…» Дідову мову перервала велика біла ляпка, що раптом бризнула-розцвіла в нього на плечі. Дідик піднесли обличчя до неба й сказали: «Голубка, божа пташка. Добре, шо корови не літают». Урвавши жмут споришу, витерли гімняк і повернулися до Мішка: «Ну? Шо став, галáтій? Бери давай сокиру. Далі, далі бери, за самий край…»

На городі в Процючихи росли кавуни. Перше думав, що то будуть баклажани, але кавуни мене приваблюють своєю довершеною ергономічною формою. Мене цікавлять троє, ті, що під горіхом, попри саму вулицю. Вони були маленькі, з дитячий кулачок, хоча й повиростали з колгоспного насіння. Процючиха якось потягла була такого здорового рябого на добрих сім кіло, як вертала повз баштан з ланки, мало не урвалася. Проте нічого путнього з того не вийшло, бо мала тільки чотири класи школи й не чула про закони Менделя.

І двоє їх були рябі, а один чорний. Не те щоб правда чорний — такого насиченого синьо-зеленого кольору. Таким от дивним уродився. Ще мав дурість розказувати, що такі, як він, і є найправдивіші кавуни, і від них пішли всі решта. То двоє інших його чмирили — по-дружньому, бо й так мали з ким сратися. Це була в них сусідка помідора, вони з нею не говорили, бо та не визнавала їх за родину й обзивала гімнюками болотяними. Кара прийшла нагла, хоча в душі сподівана — вредну курву взяла сіра гниль і доконала за який тиждень. Відтак вони стали нудитися.

А за браком розваг стали думати про сенс життя. Один вбачав вище покликання в постійному самовдосконаленні, визріванні як самодостатньому явищі. Він заглибився в себе й припинив контакти з зовнішнім світом. Другий обстоював минущість сидіння на ґрунті й майбутнє возз’єднання з ідеальним небесним кавуном. І справді одного дня його зірвав, ідучи зі школи, сусідський хлопчик і з силою швиргонув кудись у далеку синь. А третій, котрий вірив у можливість пізнання світу через досвід, потрапив зрештою на зуби Процючишиній корові.

Нарік у трьох різних кутках села вибилося з землі гудиння, на ньому зав’язалися маленькі квіточки, а там і волохаті зелені кульки. Вони ніколи не запізналися й навіть не підозрювали про існування одне одного. Щоправда, один виріс мало не вдвічі більшим від інших — випадкова мутація, сприятливі умови, еволюція потроху брала своє. Процючиха винесла на горба над городом ослона й грілася на сонечку, тішилася собі, дивлячись на досі такий незбагнений світ. Онука притулилася до ноги й попросила казку. Стару щось торкнуло в груди й вона почала чогось так: «Ной мав трьох синів — Сима, Хама і Яфета…»

Мішко чудувався. Він ше не видів такого тата. Завжди розважливий, незворушний батько тепер нипали по хаті, заглядаючи в кожну шпару й перетрушуючи всі веретки. Мішко сидів біля столу й ковтав слину. Маму просили на весь день кидати бóци, й вона зрання нашвидку спекла їм струдлів з кропом і залишила баняк бараболі. Воно все потроху ставало дубом на столі, вже давно по обіді, а тато не здавалися. «Три чоловіка сидят голодні — в хаті ложки горівки нема», — тато щось чи не втретє запхали свічку в каглý й обмацали там рукою. — «Там же добре відро, не голка, мусить найтися».

Дідик спроквола подали голос з печі: «Ти, сину, багато думаєш, тобі в голові й мішається. А воно ж тобі не нужне. От би ти тако за кожним разом думав, як вдихнути-видихнути, як ногу покласти, як рукою взяти, тебе б уже в бóльницю відвезли». Татові плечі аж затрусились, але відворкувати дідові не наважився. «Ти на нашу Сільницю погляди — тече собі, якóсь пробирається через камінь, через загати. В болото сховається, думаєш, нема її — а вона гоп, знову тече. Покинь ти це діло, сину, їднак думати, як баба, не годен. Тебе бог зробив таким, як сам, ти вже все знаєш, лиш сам себе не плутай».

Мішкові сили збавлялися, він заплющив очі й спробував, як радили дідик, не думати. Не думати про їжу. Про татові пошуки. Про розкидані по хаті веретки. Про портрет Учителя, смутного лисого чоловіка, на стіні, вбраний в рушники й паперові квіти. Про бараболю. Не думати про їжу. Про бутель влію в підпічку. Не сила не думати. Взяти щось зі столу, поки старші не сіли — бути битим. А тихенько пробратися, поки тато знову полізут на горище, й потягти трохи з бутля, щоб хоч трошки перебити голод... От тобі й на, їх тут два. А вони ж з дідом були привезли один. — «Тату, можемо їсти, мама обмастили зверху бутля, шоб ви думали, шо то влій».

Мішко тяжко хворів. Його бив кашель і млоїло що день, то гірше. Мама сиділи над ним, холодячи чоло, й розказували казки. А тоді він провалився в густий ватяний туман і вже не бачив, як вони з дідиком зняли з горища папшой, який ще восени разом розвішували на дилях, в’яжучи попарно струки. Півночі його лущили й Мішко, на час прочунявши, слухав тихе торохтіння й рипіння качанів у їхніх долонях. Рано напалили піч, вигріли зерно, мама взяли Мішка на руки й поклали в ночви, а тоді вдвох стали засипати його, кутаючи в шелестку гарячінь.

Жар накочував, обпікаючи й стискаючи груди, Мішко підносився й падав разом з цією хвилею й здалося, що він сам став зерням й оце його товчуть у ступі. Напевно ж, так почувається під товкачем завтрашня мамалига. Він хотів то якось спинити, але на груди все падали круглі жаринки, помалу його ховаючи. Це що, його справді ховають? Він іще трохи поборсався кволо, тоді враз заспокоївся. Чого боятися? Як то казали панотець у школі? Про зерна, які впадуть у землю, аби вмерти й відродитися знову. Умруть і відродяться. Без кінця. Славно, хоча й нудно. А що, як не в землю, а в ступу? В це пекло, де весь час вгору-вниз і душно, й геть скоро з нього буде мука. Так ж так, мукá й зветься мукóю, бо її мучать. А ті, другі, відродяться. А його не буде. Буде біле. Буде чисте. Страждання очищують, так? І що? Зерно страчає себе, щоб стати чим? Що то буде замість Мішка? Буде білим? Буде світлом?

На мить здалося, що йому зараз відкриється щось важливе, але він став провалюватися далі, тільки здалеку десь мамин голос, а вже назустріч — обросла мало не мохом істота в ступі, така стара й мудра, що звільнилася від своєї людськости, рибалка-відлюдник, який говорив з птахами й ті брали його на крила, як йому куди кортіло, а там старезний татарин на ім’я Бабай дримбав собі щось тужне, як рипіння воза, простуючи в далечінь берегом Сивашу, й тяглася за ним вервечка зачарованої варганом дітлашні… Мішко виринув із задуми й побачив просто перед собою голений череп ченця і погрозливе погойдування тростини. Він похапцем умочив пензля в фарбу й продовжив старанно виводити дивні слова-літери: како люди мисліте…

Мішкові було нудко й соромно, знеславив себе перед цілою громадою. Мішко сьогодні вішав комуніста — вони заскочили вдосвіта загін заготівельників і кого зразу не порубали, підтягли на осокорах. А він, дурко, думав замість роботи про щось своє, скривив ґудза й петля нема ковзнути легенько й миттю зламати шийні хребці — стала просто душити. Дідько танцював на мотузі кілька хвилин, і люди гляділи на це з осудом. Тато були знаменитим на всю околицю колієм, по нього посилали з далеких сіл, і ще жодне пацятко не завищало під його ножем. А синок — просто мать ті й ті…

Коли він протиснувся в двері, мало не виваживши варцáба плечима, тато сиділи на лаві під вікном і гляділи просто перед себе. Мішко, сопучи, пригнувся під сволоком. Тато, так само кудись собі дивлячись, дістали з під лави й мовчки простягли здорову цеглину. Мішко тяжко опустився на піл, і тато урвали йому шмат мішковини зі старого ледачого склецка. Зітхнувши приречено, Мішко взяв цеглу на коліна і став глянцювати, помалу звільняючись від думок і зосереджуючись на самому рухові руки — вперед-назад. Тато розгорнули товстого псалтиря й почали молитву: «Не знаю, що за дверима, з яких я вийшов, і що за тими, в які колись увійду. Віра моя — для страху мого, най заспокоїться. Я ж маю гартувати тіло своє й виховувати дух, бо пошук досконалости є безкінечність. Шлях мій лежить від народження до смерти. Я просто йду ним, бо дорогу здолає лиш той, хто ітиме...»

Юзьо та Петько, як самі кажут, тутешні
Із того краю що міг бути раєм милим
Аби не влада, не теща й довбана географія
Але батьківщину і маму… ну всіх у школі учили
Юзьо та Петько так якось собі нівроку
Чарка не висохне й шкварка плаває в ложці
А що без порядку світ має пропасти
То платят трьом попам, участковому і ворожці
( Read more... )

— Шо брешут, Петьку?
— Та пишут, буцім світ летит на пизду мамину. Криза, криза…
— Азохн вей їхна криза.
— Та я тоже думаю, шо срав мамі, но шось же ж воно до чогось іде…
— Таяк завжди, буде цурес з горівкою — бач, перше так не розводили.
— То не розведена, то шестивольтовка. Це мені зять від своїх бандерів привіз. Ти главне не переживай, то така, шо бере не за столом, а за селом.
— Сахар?
— Чоловіче добрий, який сахар? Цимес з кампотом! Казав, пшенична. Бери-бери, такої президент не кушав…
— А ідиш президент…
— Но-но, Юзьку, не рýшай мені кума.
— Боже ж мій! Ше їден любий друзь, шо кума за сім років два рази в телевізорі видів. Їму такий кум треба, як лох ін коп, в него всі куми в костюмах культурно, як люди, всі на должностях…
— То треба добру кутю носити, шоб на должностях.
— Гммм... а так був би в мене друг в міністєрстві.
— Та там їднак самі мішиґіни сидять.
— Бач, як мені добре вийшло? А то з дурної гуски й шкварка дурна.
— …
— …
— Ті й чо до дітий не поїхав?
— Та думаю, їм якось легше сюди до мене довідатися, чим там зо мною бавитися. Ті й ти б із ким туто сидів? Чого скривився? Що вже не до шмиги?
— Перчиця… мамо... але скажíнь… дай запити…
— Лехаім! Обі ми зейцех, обі ми деркенцех.
— Дай боже, Юзю. Дай боже.

— Петьку! Петьку! Дай, раді бога, якого розсолу… хоч сироватки дай…
— Шо, нормально погуляв?
— Х-хух… Це тіки в нас замєсто «здоров» кажут «як тобі після вчорашного».
— Г-ги-и-и... ніби не знают, шо «ой, не питай». На озьдо.
— Дай боже здоровля... ой-йо...
— На закусюй...
— Та ше не лізе, давай другу... як у суху землю... ой... Чуєш? Снив, шо краду кавуни в покойного Клéби. Тако взяв під одну пахву, попід другу і ше той, в пазуху вгирків набрав — а тут Клеба з дубцьом ті й давай мені плечі гріти. А мені ті кавуни до рук як не приросли — не годен відбитися, боже сьватий та правий!.. Просинаюся — а то моя мене лупит, по чому бачит, і мерзит на всю вулицю.
— Це який ґедзь її за сраку вкусив?
— Та вгирки ж! Я всьо думаю, на бога мені ті Клебові вгирки були? А це ж Васьо мій сьодня приїжає. З дівкою свóю, казав, буде знакомити. То вона зрання в погріб полізла вгирків набрати на майонець. А там у всіх слоїках розсіл повипиваний — я, коли тяжко, то піду тихенько відкрию ті й потягну собі — вони там всі всохли давно... То вона ляпанцí скинула ті й ляпанцями била. А посля, як пірвала, то там у веранді праник стояв. Старий такий, ледачий — ше мóї мами. Якóсь на фаціяті найшов ті й хтів спалити, а малий каже нє, я в Київ заберу, в музєй. А ця малахольна мене ним ґаняла ті й вломила, бачив? Озьдо на спині гляди. Дурна баба збавила дитині праника.
— То най прийде в мене під навєсом глядит, в мене тоже є ті й має дурно згнити. Я собі ше думав, якби ж якийсь Ющенко їхав чи шо, то я б, може, всьо то гімно їму спродав...
— Ая, тепер вибори, крізіс той — хто дурний зара тими грішми фітькати?
— Та чуй, мені зять всьо розказав, як є. Каже, Ющенко дав в якийсь банк п'ять мільярдів допомоги на крізіс. А на другий день той банк ніби взяв ті й обанкротився. А він тіки раз — указ про вибори, і вже ніхто про ті гроші й не згадує. А Тимошенчисі тоже завидно, то вона тепер, поки уряд не розігнали, підписує пільги для своїх прєдпріятій. Видно, має на тому заробити...
— Оце ж тобі на — глечик гімна...
— Та ж так, йо-майо з горішком. Ну, дай боже...
— ... завтра тоже, а з неділі — кожен день! Шо ж нам ше лишилося? Чуй, у вас є вгирки? Ну, кислі ж. Дай відснесу слоїк, бо відьма ше в хату до дітей не пустит…

це прекрасно і геніально. даремно ви не читаєте.

... а вечорами Йовжі ходив до Мішка в гості. Они собі сідали на колоді перед хатов, пили по півдеци, кушєли солонину тай позерали на звізди в небови. Звізди їм висіли прямо над хатов, а коли палінка була добра, то іще май близько. Справа від комину видів звізди Мішко, а зліва - Йовжко....
http://stood.livejournal.com/178957.html

— Fancy another one? Ще пару світлого, будь ласка. Спасибі.
— She’s cute. But tense.
— We all respect foreigners. It is a Soviet tradition.
— Was she speaking Ukrainian?
— It was Russian.
— ?
— Well, it was a mix. Something like pidgin.
— People speak Russian in Kiev, right?
— Mostly. Not really an academic one.
— But you curse in Russian?
— Well, this is typical of any Slav.
— After four years in Moscow, I still don’t really get some things. Can you help? For example, “pizda”. It is a vagina, right? “Pizdatyy” is good but “pizdovatyy” is bad. Just why?
— Well, this depends on where you stand. Whether you treat it as a source of pleasure, and you soar high as if lifted by a wave of orgasm. Or whether it’s a hole sucking out your energy and sending your life rolling down the hill. В пизду. Into the cunt. You can put this way: either you fuck or someone fucks you…
— Okay, clear. Now what’s the difference between “khuyovyy” and “akhuyennyy”?
— It also depends. For example, you’re a hot chick who comes across a feeble shriveled winky. Worth no efforts. It is “khuyovyy”. And here is a rock-hard flagpole of a phallus. It’s “akhuyennyy”.
— So “akhuyel” is to get aroused? Remember a girl told me “akhuyel”? She got it…
— Stop-stop-stop! It’s not right.
— No? I don’t get it.
— Wait a sec. Let me try… well-well, ask for a check. Yes, a check.
— Check, please.
— Here. I’ll transcribe “akhuyet” for you... Check your tie, it’s tilted… In this case you use an infinitive form instead of an adverb... and it doubles here as imperative... it is a sort of an idiom. Whatever, don’t bother, it does not matter at the moment. When she brings you the check, look at it and say it.
— What should I say?
— Just say it.
— And?
— You’ll see. She'll do it.
— Are you sure?
— Here she is.
— Пожалуста.
— Thanks. Wait a sec… Akhuyet!

many thanks to Ann and my dear Mary

— Х-хух, пішла, як діти в школу.
— Не кажи так, бо я не годен то чути — цей первий звонок блядський…
— Ну, дав би бог, шоб уже останній!
— Якби ж він тебе зара слухав.
— Та шо, в випускному їднак не лишают — ті вчителі сплят і бачат, як би всіх здихатися.
— Ну да, ну да, в воєнкоматі недобор.
— От, мать, уперте. На, бери давай. Чуй, помниш, як того року Коцюрубина малá Васі Мальчику дзвоник на ногу кинула?
— Та то була Коцеруби малá, а Коцюрубина в третій школі.
— Ті й шо Коцюруба її туди віддав? Він же ж сам в нашу ходив?
— А шо? Зробе їй там золоту медаль. Вони з тим Едіком, завучом, дружбани з дєцтва, за ними кругом золоті верби росли.
— Диви, і за поступлєніє їй голова боліти не буде. Там тато знає, кому кабана завезти...
— Тóму Коцюрубі добре, ше має з десять років. А тут вже треба думати.
— Бач, а ця сука обіцяла, шо вже цего року не буде призову. Казала, зробим контрактну армію, а насрав би хто її мамі.
— Нічо-нічо, до часу баньочка воду носе. Хтось ше її вóзьме за сраку, ой вóзьме…
— Чуй, вродє гíмна грают. Це шо, лінєйка вже кончилась?
— То гáйда пий ті й йдем уже, най нам шось про мир розкажут…

Фігня, канєшно, вийшла. Ну, ті й шо зробиш? Значит, поклєїли ми їму ті обої. Ну й тут цей шльома приходе й начинає, шо всьо через сраку, шо це за цвєт, ви мені відкупите. Карочє, беріт за свої гроші перероблюйте, а то вопше не заплатю. Тиць-пердиць, думаю, ну, я ж тобі перероблю. Карочє, пішли накупили журналів з парнухою, заліпили їму всьо красіво, закрили хату ті й пішли. Ну шо, взяли фляшку ті й в макдонадьдс, там уже всі наші. Так шото тіки почали, трохи випили, тут цей мішиґін знов прибігає — я вас, блядь, в міліцію… той — в поліцію, ви мені відкупите. А мене вже нєрви взяли, йди лиш, кажу, звіци, бо ввалю лиш тако — тобі серце стане. А той не схаменеця, нє. Ну, сунув їму пару раз, шоб не пригав. А той сцикун пішов ті й мене заложив, шоб його миш забрав. І раз-два — випхали мене аж бігом, тіпа незаконна міграція. А я шо, думаю, мені ваші Штати в долю не впали, я собі щас карту поляка зроблю, кароче, срав я на то всьо. Ну, то тепер треба шось собі думати. Чуй, кажут, в Ірландії харашо. Такі спокойні всі, наших тоже багато, почті як в Португалії. Опять же, нєгрів цих нема, вопше чорних нема ніяких. А з нєграми цими страшне. Вони тобі самі план банчать, а більше ніхто й не берись — поріжут на раз. Ну, там, канєшно, мєлкі всякі крутяця, но тоже під ними ходят. Кароче, всьо вони держат. Монополія. І мєнти то всьо знают і тупо наших пасут в чорних кварталах. Тіпа шо тобі тут шукати — тут тіки план? Да, забембали не то слово. А заправляют всім жиди. Жиди крутят світом, я тобі кажу, і це всьо гімно через них. Но вони щас ізмєну ловлят, шо за них Бін-Ладен вóзьмеця. Ну, а шо було в той Афган лізти? Но тут, чуй, саме інтересне — всі кругом в гімні, а ми на золотому рядні. Україна, Петьку, може спать спокойно. Араби жидів ненавидят, як Лєнін буржуазію, і хто з жидами воюєця, того вони нє, не трогают. Це тіпа вищий смисл. А в жидів, знаєш, є ото — правєдніки міра? Но це в них зовсім друга тєма — тіпа перві вороги єврєйского народа. Тепер диви, їх за всю історію є тіки штири. Ну, да, Гітлер, з ним понятно. Другий Навуходоносор. Ну, це такий цар у Вавілоні був чи шо, кароче, нормально їх там щемив. А другі два українці — Хмельницький і Петлюра. Поняв, да? Візьми насери на всьо, ніхто не рипнеця. Ми, бляха, воїни Аллаха...

зрештою, єдине що нас, слов'ян, поєднує, це ксенофобія