сракабанька на стежці війни

— Гов, Петьку!
— Здоров.
— Сидиш?
— Та сидю.
— Ждеш?
— Та жду.
— А я поможý. А ну, бігом сюди рапатого! Гоп-гопа! Чарка горівки — здоровля моє, жінка та діти — безголовля моє...
— Ляп жаба з верби ті й знеслася. Май бога в животі, Юзю, таке молоти. Вже кому-кому, а таяк тобі, дав би господь кожному.
— Тю, та то ж пісня! Ми з тобою, як не глянь, святі ті й годі — нічо, як і погуляємо якóсь. А то, шо ти кажеш, то всім так не можна. Тако лиш дай і ніхто вже нічо й не хтітиме. Всьо перестане крутитись. Наступит колапс.
— Коло чого?
— Ко-лапс. Це як всьо, навіт врем'я, стане ті й гов. Ну, чисто Страшний суд. А воно ше ж не час.
— Ти це напевно знаєш?
— Нє, але маю таку надію.
— Це де це ти вже нахапався?
— Та розказував тут їден, такий під макітру стрижений. В самому, каже, Києві вчився, в академії. Такого тут наговорив. Про нерівну рівність і божественний сосуд. Сосуд — це як би слоїк такий. Чи фляшка. До речі, куди лляти?
— Та куди?
— Кажу, куди лляти?
— Не край мені серце, Юзю. Не бач, я й так на голках? Осьо зара' урочиста, а в мене ше ключів нема. Чуй, може, ти приніс?
— А я де їх візьму?
— Я знаю?
— А ти Юри питай, це ж його парафія.
— Тинди-ринди. Ти Юру бачиш, скажи?
— Нє.
— І я нє. А в мене урочиста. І ключів нема!
— А ондо шо?
— Шо?
— Бринит.
— Бринит.
— Блищит.
— Блищит.
— Летит.
— Летит.
— Летит!!!

— Бабко, ластівка! Ластівка! Отамó, тамó, бабко!
— Шо я вже годна бачити, дитинко? А ти дивись. Дивись, може, розглéдиш у дзьобі ключика золотого. Вона його святому Петрові несе, шоб той уже небо відчиняв. Це ж сьодня Юра, слава тобі, боже. Рай розвився, світ розвеселився...
— Бабко, шо ви плачете?
— То я нє... Ходи сюди, доцю. Ходи повторюй за бабою: топчу, топчу ряст, дай, боже, новий діждати й нáрік топтати…

це щоб веселіше було дожидатися

— А ну, тако глянь — добре на мені сидит? А то скажут, приїхали якісь дикі.
— Та лишися вже, як дівка, їй-бо... Ади, макітра камінна. Тако спитати, нашо воно?
— Але ж гладенька. І гладущики як ловко помальовані.
— Мать ті й ті, культура…
— Не то шо наші мамалижники…
— А плитку не таяк в нас кладут, нє?
— Шов ніби заширокий. Озьдого осьо...
— Пальцьом не тицяй. Шануйся якóсь чи шо.
— Ну то ти не ригай, як корова.
— Та напхався того їхнього тіста, най бог боронит, яке тяжке. А жерут його ті й жерут.
— Дівки худі, як тріски — звідки не підступись, нема за шо потриматися.
— А гроші за всьо дерут. Я був лиш притис тако, а вона…
— Тихо! Вже йдут.
— Ідут?
— Та йдут же ж! Всьо вивчив?
— Мой…
— Гов, нишкни! Шановні... е-е... ем... Енеус, ностер магнус панус і славний троянорум князь... шмигляв по морю, як циганус, ад те, о рекс, прислав нунк нас…

Всьо. Гарної всім Паски, смачної ковбаски! :))

— Здароў, Юзек. Садзіся, чай будзеш?
— Не, я лепей каву.
— Палякі пілі каву ды прасралі Варшаву. А маскалі пілі чай і выгралі весь край.
— Ну, вось, ізноў.
— Што зноў?
— Ну і цалуй у дупу сваіх маскалёў.
— А што, ці польская дупа прыгажей?
— Прынамсі не так смярдзіць.
— Але. Яны там марцыпананамі сяруць.
— Абважанкамі.
— Байка пра тое, як адзін звар'яцелы жмудзін захацеў стаць ляхам.
— За жмудзіна, Пятро, дам у пысу.
— Даруй. Ну чым, скажы, адрозніваюцца палякі ад маскалёў? Ці там, ці там цягам усёй гісторыі — акупацыя, пацыфікацыя, асыміляцыя. Ці там, ці там няма мейсца для малых народаў. А малые народы для іх амаль усе, апрача немцаў ці ангельцаў — трэба ж мець нейкіх ворагоў. Як хочаш, а Польшча не прызнáе ліцвінаў.
— Дурніца. Мы можам зрабіць тое, на што не хапіла розуму у продкаў, можем збудаваць Рэч Паспалітую трох роўных народаў: польскага, літоўскага ды русінскага.
— Што, і хахлоў паклікаці?
— Чаму не?
— Бо яны вам дулю скруцяць.
— Хай паспрабуюць.
— Значыць, ад мора да мора? А ты, зразумела, гетманам? Ой, глядзіце, людзі, вось перад вамі новы Сабескі! Не, новы Баторы!
— Ды што я тут з табой…
— Штефан Баторы ўлез да аборы, наеўся гароху — пярдзеў патроху…
— Бульбаш дурны!
— Разыдзіцеся, спадарства, расступіцеся, Юзек ідзе! Юзька Пілсудскі — выратавальнік Польшчы!

… тому що ЖЖ — розвага, а не робота.

По-нашому — «кирниця» або «керниця». Не маю уявлення, чому так, але цей приклад є в усіх підручниках з діалектології. Слово «колодязь» у нас відоме хіба з книжок. За мого отроцтва кирниця була центром молодіжного життя в селах і передмістях. Тоді саме вимирали такі пролетарські забави, як кіно чи танці й будь-який вечір починався з випивання пляшки-другої, а там уже йшли шукати пригод. Відро на цямрині — от тобі й запивачка, й закуска. Зазвичай там же була схованка (відома абсолютно всім) для так званого «діжурного стакана», звичайного стограмового рапатого. Або ж його обов’язково мав хтось при собі — річ абсолютно незамінна, крім, хіба, кількох літніх місяців, коли посуд можна легко зробити з краденої городини: огірка чи, ще ліпше, солодкого перцю. Може, тому й звуть їх кирницями, що біля них кіряють. До речі, правильно таки кіряти, а не киряти. Зроблю маленький ліричний відступ для камрада oldo.

Це слівце з мови українських прошаків та лірників походить від šikiren, що на ідиші значить «пиячити», й має корені аж в італійському арготичному chiaro — п’яний. Якщо вірити словникам, його завжди вимовляли м’яко, на Київщині й Слобожанщині — кíрити/укíряний, а вві Львові — хíрити/хíрний*. Між іншим, схожий родовід мають багато висловів, які ми нині вважаємо цілком літературними (як от: заливати (в значенні «брехати»), рубати (в значенні «їсти»), пундик, халепа, халамидник) чи, навпаки, запозиченими в блатного світу на хвилі всенародного замилування в’язничною субкультурою (гаврик, беник (недопалок), башлі, лабати/лабух, кімарити (спати), кльовий, кореш, мурá, хезати, хохма). В 20-30-х роках минулого століття старці-кобзарі, які вигадали цю чудернацьку мову, розділили долю свого народу, змінивши не з власної волі шляхи й майдани на в’язниці й табори. Певно, правий мій друг Мозок, який дуже любить повторювати «рускій язик прідумалі в Кієвє».

Є така забавка — рахувати, скільки людина за життя згаяла часу на спати, їсти, цілуватися. А я колись, може, полічу, скільки переносив води. Своєї кирниці в нас ніколи й не було — дідова хата на горбі, ще й на камені, тому бігали до замчища, де з розщелини в пісковику стікає просто в Мурафу невелике джерело. Повз нього дурно ніхто не пройде, щоб не напитися чи не набрати з собою — кажуть, вода цілюща, а я знаю тільки, що солодка. Йому навіть назва є нібито, якась дуже поетична. Але я за все життя й разу не чув, щоб казали інакше, ніж «вода з-під скель», «іду води під скалля». А взагалі наш куток, поки труби не кинули, брав воду біля Залізної кладки. Там, на краю села, попід самим Гайдамацьким яром, прадідові кирниці. Муровані облямівки, камінні жолоби для худоби й посивілі журавлі. Сентиментальна старосвітчина… А лелеки прилетіли якраз 1 квітня. Ми саме прийшли до однієї з криничок з ропою над Збручем, що їх місцеві так люблять прикрашати образками. Напившись через силу, я нащось підвів очі до неба — вони мовчки кружляли над нами, над домом. Все, що я хотів від цієї зими.

* Олекса Горбач. Арґо в Україні. — Львів, 2006.

— Нє, ти фашист, Юзьку. Довбаний фашист…
— А ти ледаче гімно. Підоймайся вже, каліч, бо так ми й до вечора не виберемося.
— Господи, ше багацько?
— Ото буде Говерляна, це перша вершина. А посля ше стіки само.
— Йо-о-о-о-об!.. Дві тисячі… шійсят… один… метр… а я у мами один…
— Та не стогни, Петьку, ми ж не від самого моря на неї ліземо. Ти вопше дупля нарізаєш, шо то є абсолютна висота й відносна? Вважей, Ворохта — це вже 850 метрів, от і рахуй десь мінус кілометр.
— Боже-боже… як той казав, якшо туризм… це спорт… то шо ж тоді каторга?
— Як же ж ти забембав, Петьку. Ти таки українець чи дурний хохол-салоїд? Це ж твій святий, курва-мама, обов’язок патріота. На шо вже президент — пре-зи-дент! — і той щороку лазит. З Москви люди сюди їдут…
— Не всіх дурних війна забрала…
— Візьмімо білорусів. Чого в них національна свідомість така низька? Бо нема в них отаких от вершин… духу. Там найбільша гора 345 метрів над рівнем моря. Не можут брати наші піднятися над буденністю, і в тому велика їхня трагедія…
…
— Чуй, але насрано на твоїй вершині духу…
— Ну, Петьку, всьо живе на цім світі сере… Ти про інше подумай, ти зара' в найвищій точці України! Осьо можеш рукою хмару дістати, можна з паном богом говорити…
— Я, Юзю, щитаю, шо з богом розрулювати мают фахівці, спеціально для того навчені. За то я й на церкву даю. Ходи лучче почитаєм, шо люди пишут. Так, Вася із Котєльного... Дівчонкі із Одеси... На етам кочкє пабивалі Іраклій і Дато...

365+ акуратних аркушиків розміром з долоню, туго стягнуті жерстяною лискучою скріпкою. Чорні й червоні цифри, купа корисної інформації на всі випадки життя: точний час сходження й заходу обидвох світил, температурні екстремуми, державні свята, видатні імена та історичні довідки, народні прикмети й гуморески — все в одній маленькій книжечці. І принцип, зосталий ще з часу, коли перший чоловік знічев’я став лічити дні — той щоранку різав на дубі риску, ти рвеш папірця.

Незмінний розпорядок: радіо грає гімна, навпомацки, ще не прочунявши остаточно, смикаєш листочка й сунеш на двір сцяти, на ходу дізнаючись, наприклад, що «відстань до телевізора має бути не меншою за 3 метри… дивіться телепередачі разом із дитиною й обговорюйте їх… обов’язково після перегляду телевізора зробіть гімнастику для очей…» А ще сьогодні сонце встало в 4:29, задираєш голову — правда, вже над грушкою сонце, і впевнившись у справному функціонуванні світобудови, задоволено дзюриш з кручі, якою вривається подвір’я за три кроки від ґанку.

Горожани цими «порадниками хлібороба» переважно гребували — стрийна привозила з Мінська глянцеві альбоми з рядком дрібненьких значків попід видами рідної природи. По них ніхто не тямив рахувати дні — весь час забували перекидати й вони роками показували один і той самий місяць якого-небудь 87-го. Єдиним виправданням їхній присутності на стіні був щоліта оновлюваний кривулястий запис типу «корова парована 26 19 7 18 августа» (все точнісінько так, лише без кульочка).

Відривні календарі прибивалися шиферними цвяхами в дачних вбиральнях, й таким чином за відсутності глянцевої періодики й мобілок поєднувалося приємне з корисним. Такий один, куплений рік тому все з тих же ностальгійних причин, заблукав у нас вдома. Вранці зачепився очима — а в ньому досі сторінки цілі. Видерши там, де 21 січня, пішов ставити каву. Пишуть, що сонце має зійти о 7:47. Календар за 2007-й, похибка хвилина-дві. Прочинивши вікно, дивився на стьожки мерзлої води, що безнадійно заткали Київ і небо над Києвом. Десь з боку Княжого Затону надривалися півні.

— Рядовой Демчук!
— Га?
— Не гавкай, а то на цепь сядешь!
— Йо, товаришу начальнику!
— Так, хорош дурачиться, Юзєк. Давай — топор в зубы и быренько слетал за ёлкой. Хрен ли — Новый год на носу. Пять минуууут, пять минут...
— А чого я, Петьку?
— Ррразговорчики, рядовой!
— Йо!
— Юзек, скажи, ты совсєм дурак у своей мамы? Мне что, Шамсутдинова послать? Или Мамбетбаева? Кто этого друга степей потом в лес искать пойдет?
— Йо, Петьку.
— Короче, взял метнулся кабанчиком и будем дальше дружить. А я ща' чурок зашлю картошку жарить.
— Чуй, Петьку, а як не буде?
— Нет, ну ты точно больной. Короче. Тайга большая. Давай, братишка, медленно уходишь.


— Ты где был, бендеровская твоя рожа?
— Та цей...
— Блядь, ты где четыре часа ходил?!! Где ёлка, блядь? Тебя за чем посылали?
— Нема...
— Что «нема»?
— Нема тут йолок...
— Бля-а-а-а-адь!!! А это что? Это вот, сука, что?!! Во, блядь, это что кругом?!!
— Смереки, Петьку. Я вже був і на сусідській заставі глядів — їдні смереки, курррва, й жадної тобі йолки...


p.s. красно дякую Тані Томаш, що надихнула. :)

Сестрина старша, моя перша похресниця, поклала до різдвяної вечері колача. У нас старанно артикулюють це «о», скруглюючи його калачиком. Колачиком. Це обрядовий хліб, обов’язковий для весіль та похоронів, армійських прóводів і родинних зборів на гробки, які в нас так само звуться прóводами. Ну, й у Свят-вечір, звичайно. Іншого дня його рідко побачиш на столі — то, швидше за все, буде значити, що його принесено з якоїсь учти.

На складеній удвоє-втроє крижмі — пшенична плетінка, повéрх кілька цукерків і хрустиків, якщо похорон — то ще свічка. Отримати колача — велика честь, відмовитися — страшна ганьба, такого просто не буває. У кращі часи його ніс з обіду кожен гість, колачем тебе могли зупинити просто на вулиці, за спасибі. На початку 90-х, коли вони щезли з магазинів із рештою харчу, по них їздили в інші райони чи й області, а майстрині, що бралися випікати колачі, мали на своїх дворах постійну челядь з покупців.

Весна запізніла так, що й квітень забілений був не морелями, а снігом, і ми місили той сніг з гряззю, і з Дністра раз-по-раз пахкало дражливим теплом. І баба так побивалася, що йти ну зовсім нічого — ніяк не надивишся. А того часу забракло б, хоч би й до моря пішили, і ми їй ставали на кожному повороті й на кожному перехресті, хоч тут же грузли в болоті. Двір зайнятий геть столами й людьми, і в нас тоді не кладуть виделок, узагалі нічого гострого, і вже несуть рушники, і під судомними пальцями лущиться глазурована краплями воску скоринка, найважча на світі ноша. І діда більше немає.

Так моя менша, київська похресниця вимагає цукерку в нанашка. Це все вплив російськомовної няньки з її «конфетами», бо, скажімо, Зьміцерова донька, виховувана бершадською бабою, лопоче, як і я малим, «кека», таки цукерка тобто. Ох уже ті «кеки» — коли заєць з гостинцем для тебе довго не зустрічався нікому з рідних, яких лиш тре було вигадувати способів, аби випровадити дорослих із хати, згромадити вмить хистку конструкцію з ослонів і баняків та дістатися заповітної шухляди... У підлітковому віці в нас було популярно анаграмувати будь-які назви — ну як ото заплітик язикається, тоді ми називали їх куцерками. А в діалекті, яким переважно говорять Юзьо з Петьком, і який погано розуміють навіть мої колишні однокласники, це слово взагалі чоловічого роду — цукéрок. І з цим пов'язаний один драматичний епізод моєї біографії.

У дитсадкові ми готувалися до новорічного утрєніка (мать ті й ті, як це можна перекласти?) й зубрили якогось віршика під наглядом старої єврейки-виховательки. Національність тут, по правді, ні до чого, просто вона була немісцевою, ще й з городських, а отже й носієм виключно міської мови, по-нашому й дві слові не рубала (що, в принципі, для Поділля дикість, бо люди тут різняться хіба тим, хто куди до служби ходить), а ми, селюки, тупили страшно, тож вона просто сивіла від малих ідіотів, які й через роки після прощання з нею тяжко народжували на уроках родной рєчі дикі конструкції на кшталт «Сашко точіт олівєц». Коротше, мучили ми того віршика й зіткнулися з цілою проблемою — половина з нас уявлення не мали, що таке «конфєта», яка там фігурувала. Я зі своїм «цукерком», зрозуміло, так само. Через дві години пояснень ми, правда, дійшли того, що «конфета» — це карамелька, а от уже шоколадна — то все ж «цукерка». Але до вечора нас таки якось додушили.

Удома ми з батьком прибирали ялинку і я ляпнув, що треба б іще розвішати канфєти, як у книжці на картинці. Тут же виник конфлікт поколінь (а Розалія Леонідівна сказала!..), який закінчився добре набитою сракою й кутком. Наступного дня конфлікт отримав новий вимір. Після батькових повчань вірш фатально втратив риму: «Скоро дед Мороз придёт, Нам подарки принесёт: Яблоки, цукерки…» Жодні вмовляння не мали на мене ніякого впливу. Вихователька болюче перенесла свою педагогічну поразку (а тато сказав!..), і я знову опинився в кутку, а там же й питання мого виступу на злощасному утрєніку. Зрештою довелося вивчити щось інше. Багато років я згадував її не найліпшими словами, хоч і тихо. А зараз думаю, що мав би навпаки подякувати — просто й чітко я тоді розділив для себе дві мови. Навіть три. Я терпляче навчаю кумову масьоню: Що дати? Кетю? Нема кеті. Осьо цукерок є. Хочеш цукерка?

p.s. нікого в жужі не вітав, то зара' гамузом з усіма святами, гарного! ;))

1828 року в ході чергової (здається, вже сьомої) кампанії Московії за емансипацію поневолених османами народів південь легендарної Колхіди, регіони Гурія (саме туди ви потрапите, протеліпавшись півтори доби на поромі Одеса-Поті) й Аджарія (найкращі після абхазьких пляжі та хачапурі-човники), з турецьких знову стають грузинськими. Натомість вдячні картвели, чиї землі на той час уже давно й надійно осіли в межах володінь Романових, щедро відступають визволителям своє західне узбережжя, шмат Абхазії, мрію кожної совєцької людини, від студента й роботяги до номенклатурника і кидали — Сочі.

Цього, звичайно, не знала напівсільська (вже) дитина, коли в серпні 1985 року наша «тушка» сідала на летовище в Адлері. Здається, мені взагалі невідома була назва країни, в яку я згодом закохаюся безтямно й назавжди. Я без упину крутив головою, видивляючись неймовірні, нереальні в моєму бутті пальми, запихався чурчхелою й гіркими, як смерть, зелепухами хурми та заживляв по-піратськи самою лиш солоною водою обдерте на галькових пляжах пузо. Гори, я вперше в житті бачив справжні гори…

А ще ми кілька разів заглядали з батьками до т. зв. зали розваг. Автомати миттєво з’їдали виділений мені дріб’язок, тож решту часу я спостерігав гравців на супермодному тоді кегельбані. Сам я б навряд чи подужав підняти ту кулю, але дивитися було приємно. Власне, я й досі жодного разу не взяв її до рук — тепер це лише частина спогаду про молодший на чверть століття світ, який можна знищити необережним доторком. Боулінг — один із символів американізації всього сущого, переживши коротку мить статусності, остаточно переселився в пролетарські гетта, і назва, винесена мною в заголовок, ще за якийсь час назавжди зникне зі словників.

В Карпати я вперше вибрався в 97-му році, на другому курсі університету, й то, як кажуть американці, змінило моє життя. Це надто довго розказувати і все одно воно в кожного інакше. Але одна знахідка запала особливо глибоко. Два закарпатських села — Руська й Німецька Мокра, названі так, відповідно, за етнічною приналежністю їхніх жителів, місцевих русинів та прийшлих колоністів. Ми щойно завершили своє блукання хребтами, де більше тижня бачили самі смереки та пастуші стаї, а останньою сторонньою людиною, з якою я перекинувся словом, був чабан-волошин, що говорив якимсь румунським суржиком. Аж тут нас зустрічав рівненький асфальт, п’янкий дух стиглого саду й герань на вікнах чепурних двоповерхових будиночків.

Для неокріплої ще психіки вихованця совєцької школи й партійних батьків заквітчане (то було десь на Спаса) гасло над дверима церкви Gelobt Sei Jesus Christus Erlöser стало чимсь на кшталт писань Різуна-Суворова для піонерів-переростків. Я кілька хвилин просто тупо повторював: «Це не церква, це кірха». Звичайно, я читав колись, як діти-герої в часи великої війни зголошувалися фольксдойчами, щоб якнайшвидше втрапити в гестапо, а звідти — на сторінки історії. Але щоб так…

Магазин був зачинений і ми запитали про хліб у старих, що сиділи при зеленому бляшаному вагончику з написом «бар-кнайпа Abzatz» (обцас, каблучок). Ті направили нас до німецької (наголосили) пекарні, де пишна білявка мовчки простягла в вікно гарячі буханці, мовчки взяла, не рахуючи, гроші, а я все дивився на її голі руки й дві жовті коси, які вона весь час перекидала зі спини на грудь і навпаки. Добив нас дідок у барі, в який ми повернулися по закупах. Село це, виявляється, Руська Мокра, Німецька ж — далі за кілька кілометрів. Після війни її перейменували на Комсомольськ, а жителі, не бажаючи з тим миритися, перебралися сюди. Зараз стару назву повернули, але так уже пішло, що нині там самі русини, а в Руській Мокрій — герань на вікнах.

При совєтах закрите місто зброярів і баскетболістів нині без надмірного ентузіазму перепрофілюється на туристичний центр. Якщо Литва, скромна красуня, загалом дуже подібна до нашої Волині (якби з неї в 90-му році вивезли кудись на москалі всіх ушльопків та інших комуняків), то Каунас — це Тернопіль (в хорошому сенсі). Половина жителів перманентно справляють весілля, решта займаються прокатом лімузинів. На площі проти церкви Воскресіння розташована галерея імені знаного мецената й антисовєтчика Миколи Зiлінського (Mikolas Žilinskas), вхід до якої прикрашає кількаметровий голий молодик з розкриленими руками роботи іншого знаного литовця Петра Мазура (Petras Mazuras). Скульптура є талісманом для нечисленних блукальців з фотоапаратами й мапами та обов’язково — зграйок дівчат, що востаннє вигулюють молоду перед вінчанням (всі вбрані подібно — наприклад, чорні сукні з пришпиленими на грудях ружами чи куценькі костюмчики кролика-плейбоя), тому Ікарові причандали блищать виклично й життєствердно.( До речі, ось він )
Ми збавили на тій площі години зо дві (напевно не знаю, час у Каунасі відсутній як явище) в напівпорожньому кафе з юною приязною кельнеркою, яка не тямила й слова російською і не розуміла, чому спілкування на мигах нас так тішить. Ачю, сонечко. Було чудесно.

Ось, дістав від шановного wheeller'а забавку. Такий собі флеш-моб. Маєш літеру — на неї треба вигадати десять слів, довкола яких вигромадити якісь ситуації й бажано приплести туди й себе. Нікого не закликаю, але сам (поскільки, ослаблений зимою, вигадати тему для писання не годен) спробую добути з того задоволення для себе й, може, для когось іще. Думав усе гамузом викласти, але ж це не всяк подужає. То будемо порціями. Нічого серйозного. Без моралі, без хронології. Отже, літера "К". Перший пішов.

«До речі, там у вас є нормальний хлопець в гуртожитку — Кропоткіна читає. Тільки не знає нікого й думає, що кругом одні гопи. Ви б якось взяли над ним типу шефство» — це, здається, навесні 97-го напучував нас, політично перейнятих студиків, духовний наш наставник Макс (привіт, старий! я тебе не палю). А за кілька годин я вже сидів з потенційним підшефним у Старокиївському РВВС і тлустий мент по-батьківськи вичитував нам за «публічні заклики до повалення існуючого ладу збройним шляхом» і розказував про «від п’яти до семи».

Чесно кажучи, я вже й не пам’ятаю, з якої нагоди стільки людей махало тоді прапорами під Верховною Радою. Зараз дуже смішно, а то щойно була відгриміла Мінська весна, у нас перед приїздом крутих делегацій практикувалися превентивні затримання всякої невдоволеної патлатої шпаноти й адекватність владоносних совків викликала значні сумніви. Ми познайомилися й пообіцяли один одному не сцяти й триматися. За кілька годин, після дзвінка покійного Вячеслава Чорновола (кілька наших друзів працювали тоді в секретаріаті НРУ), нас викинули з відділку (якраз перед дванадцятою, аби встигли до останнього поїзда), виписавши штраф за лайку в громадському місці. Перший і останній політик на моїй пам’яти, який не для преси цікавився невідомими йому людьми.

Духовний наш наставник таки дістав свої п’ять, але не років, а діб (і саме це, можливо, вплинуло на формування наших біографій — він зрештою став правозахисником, а ми поповнили лави офісної фауни). Я ж отримав доброго товариша, з яким наші ненаписані ще мемуари можна буде брати за основу для енциклопедії пригод. Ну, й щоб трохи пом'якшити пафос — років за шість я з іще двома дружанями повернувся в ту саму камеру після бучного святкування уродин шанувальника творчості князя-анархіста й на ранок був заднім числом засуджений Шевченківським райсудом до добового ув'язненя за порушення суспільного спокою. Кропоткіна, до речі, так і не осилив. Та ви що? Там гора тих літер.

— Пассажиры, будь ласка, проходим дальше в салон…
— Всё, солнышко, я тебя цёмаю. Созвóнимся…
— Прикинь, она такая спокойная говорит, мы тут в магазине скупаемся…
— Я сейчас еду в управление, там какая-то доповидь…
— Что ты там делаешь, кыцюня?
— Да, блин, это ж нельзя выдержать…
— До центра можешь сейчас подъехать? Я на Бессарабке буду…
— Сидишь такой думаешь, куда оно влазит всё?
— Шеф чего-то с утра сегодня в плохом юморе, все тихо вешаются…
— Та вы дурные какие-то, чего вы туда полезли вообще?
— Не, всё, теперь не отговоришься, бери давай приезжай…
— Я с магазина иду — он такой ждёт уже, типа не при делах…
— Мама как-то неважно, поперёк у неё болит…
— Короче, отакое. Что тут скажешь…


P.S. Тут виник такий дискурс, нібито Ґоґошара стібеться з російськомовних киян. Ви помиляєтесь, панове, я від них просто в захваті. Щиро. :)))

— Борко, бре, не переміняй радок — будут крижі боліти.
— Та вже до сраки. Це засадити сорок соток і трахтор надíрветься.
— Ти кажеш. А в мене ше в мами десіть і в тещі шійсят.
— Мать щезни, ці баби якісь жаднí тих картофéль...
— А то, моя ше як тільки двір не зорала...
— Чуй, Кольо, може, заміняєм зо дві відрі у Вєрки Клéбової?
— Та ну, бре, в неї брати страшно, ше вляє якогось діхлофосу.
— А Людька на хрестик не дасть?
— Дасть! А тоді дожене й ше раз дасть, в мене там шось на двісті гривнів вже записано.
— То, може, таки до Клéби?
— Нє, ну? Їму говори, а він тобі сцит догори. Чи я тих картофéль жáлую? Кушніра старого, скажи, на тім тижні чого в бόльницю в Петрашівку возили?
— Ну й сер мамі. А помниш Ґандзю Козиняткову, шо на Причепилівці сиділа, за коперацією? Царство небесне, як стакан брав, завжди вгірочок давала. І от же ж всі знали, шо жене, а скіки міліція не ходила — і разу не найшли. А ти ж в армії був, як вона вмерла. Ті й тоді відкрили, шо та Ґандзя всьо на тілі в грілках носила — так і ходила селом. Така ж на вид груба була, а це, оказуєця, ті грілки, а вона сама, як дитинча, худа. Наскладала сім трохлітрових слоїків під постіллю — їдними двацітьп’ятками. Ті й як стали ті слоїки відчиняти, а ті гроші всі порозсипалися — згнило гет чисто всьо. Вітько її так уже пасіював, так же ж кляв, шо думали, їму глузди збавились. А таки шось зо дві тисячі за нею ше получив. Вони все рівно посля згоріли на книжці. Чуй, Кольо, вже ж вечір, їднак ми сьодня це всьо не кончимо. Може, візьмеш, у Людьки? Скажеш, я буду завтра Пірнякові дрова пиляти ті й занесу, як заплатят...

— Гов-вва, всьо вже...
— Ая, всьо в чарку не влізе, га-га...
— Чуй, Кольо, а знаєш, чого на сєвєрі бараболí не ростут?
— Ті й чого?
— Бо там півроку день, а півроку ніч.
— Ну, да, як так, то ясно шо.
— Хто ж там шо садити схоче? Ти тіки представ, шо ти ескімос, і тако представ — цілий день в горóді рачки стояти...

— А що, є тут хто?
— Юзю?
— Петьку…
— Ну, здоров!
— Здоров, брате!
— Скільки років…
— Двадцять і п’ять. Як пісок…
— Братчику, братчику… Сідай. Ні, стій, тут-о сідай. Як лиш мене знайшов?
— Та так. Вспокойся вже.
— Зара', от я зара'… Але пожди... пожди, та ж ти… Свята-пречиста, ти погинув на Перекопі!
— То була легка смерть, брате.
— Щезни, маро! Пропади!.. а ви, нечисті душі, не стійте надо мною, не стійте, бо є в мене сторож добрий — янгол божий, що стереже мене з ранку до ночі, з вечора і до світу, а син божий — аж до віку...
— Все?
— Товариш мій неживий. Хто тут зо мною?
— Нікого. Ти в казематі, Петрусю. І ти мариш...

...

— То ти, Юзю, тепер в раю?
— Та в раю.
— І що, добре там?
— Добре, брате.
— А землю видко? Запорожжя?
— Землю видко.
— А мені... не знаєш, довго?
— Не скажу, брате.
— Двадцять літ у кам’яному мішкові...
— Ти міг умерти, як Леонід.
— І навести біду на Україну.
— Де? Де тепер Україна? Де ті, що мали голос і зброю?
— Юзьку...
— Даруй, піду.
— Стій же! Чого приходив?
— Новину тобі ніс, пане кошовий. Нині великий празник у пеклі — преставилася Катерина-цариця...

іц мі бай katialindemann
умнєйша, кстаті, опитнєйша людина

Над головою раптом дзенькнуло, посипалося шкло. Розуміючи, що не встигне, Сашко інстинктивно втягнув голову в плечі, присідаючи. Перед ним на землю гепнулося щось важке й темне, довкола затанцювали сяючі бризки. Він поглянув на куценьке тіло, ніби зібгане в крижах і подивувався, які при цьому неприродно довгі в нього кінцівки. Літун не ворушився (що якраз природно), ображено відвертаючись від світу й припавши скронею до бруківки. Підвівши голову, побачив, як у вікні на передостанньому поверсі з’явилась і тут же щезла чиясь пика, перед тим устигнувши смачно плюнути. Прочинилися двері в під'їзді, звідки виткнулась іще одна похмура мармиза й рука з білою пов’язкою змахнула нервово — греби, мовляв. Він посунув погляд трохи праворуч, на табличку, яка стверджувала, що в будинку розміщується адміністрація Шевченківського району. Ще раз глянув на синьо-жовтий прапорець на лацкані в трупа. Допетравши нарешті, що відбувається, швидко рушив униз до Хрещатика. Біля театру побачив знайомий „пиріжок”, полегшено зітхнув і пришвидшив крок. З боку Маріїнки щось двічі глухо бахнуло й знову стихло.
— Санек, чё так долго? Не, ну стремно тут стоять, ты чё. Давай садись давай.
— Там он космонавтову гвардію з вікон викидают.
— Ну и правильно. Они по-любому убийцы и воры.
— Ну-ну.
— Они убивали наш город, наше будущее. А про ублюдков с молотками, что на людей кидались, забыл? Так что считай это высшим актом гуманизма. Насчет жлобья со значками двух мнений быть не может. Ну, и вообще, давно пора загнать бычье в норы — гопов, барыг и прочих блядей. А это будет, когда говно перестанет нами править.
— Ну, власне. Ми куди?
— На Леси. Ту дуру возле Октябрьской стеклянную знаеш? Ребята пробили контору, которая строила. План там, типа, чертеж, ну ты понял. В общем, привезли бригаду с гранитного, они там уже часа два закладывают.
— Бухають?
— Блин, дурик. Шашки закладывают. Этих, на Печерске, не сегодня — завтра кончат и начнут демилитаризацию и мирное строительство. И вся єта хрень останется, как была. Надо все успеть подчистить — никаких оранжерей в центре. Спалить, сука, все майбахи-срайбахи. А то сразу начнут их делить-барыжить и очутимся в той же жопе. Неча повторять чужих ошибок.
— Круто, блін. Так шо, get peace destroyed?
— Типа того, ха-ха. Ибо не фиг.
— Гуляймо ж ми, браття... Стоп, а де Лєнін?
— Какой, блин, Ленин?
— Ну, на Бессарабці. Ти шо, не бачив? Нема Лєніна.
— Ну, может, покурить вышел. На фига тебе Ленин?
— Та нє, до сраки, ясно шо. Інтересно, хто. Слухай, а можна я буду кнопку жать?
— Там не кнопка вообще, там рычажок такой. Это ты у мастера проси. Только там работы еще, блин...

Даний скромний труд ми присвятимо запереченню хибного уявлення про „побільше мислів мати дуже необхідно”. Мудреці вчать, що думка — це емоція, емоція ж є путом для вашого мозку, який, отже, слід звільнити. Як вода, він завжди сам віднайде вірний шлях.

Отже, почнімо наше доведення. Таке просте питання, чим відрізняється бугай від бика? Ступенем експресії, скажете ви. І будете абсолютно праві. Поки бик сумирно собі ремигає в хліві лабузиною, бугай хижим оком дивиться в ліс і метляє виєю, перетираючи ланця. Рано чи пізно колгоспний монте-крісто віднайде ледачу ланку й однієї чудової миті повітря розітне чийсь тривожно-радісний крик: „Бууугаааааай!!!” Починається свято.
( даруйте, там досить багато )

— Ті й шо, Петьку, Крим?
— Нє, забудь.
— А куди?
— В Пердяни. Скажи правду, Юзьку, тобі геть клепки повилітали чи тіко придурюєшся? Не чув, яку там знов кацапи бучу здійняли?
— Та бре, вони ж не з учора там гризуться. А люди якось їздять і нічо.
— Тими роками аж так верхи не зривали.
— А я', то було просто гімно, а це насрано. Тіки я вже за все заплатив, Петьку, мене жінка іззість.
— Вона шо, так не найде, за шо тебе згризти? А мені стане, най там собі скіки хочут з татарами воюються. Чи світ на тому зійшовся? Нє.
— Ті й шо, дурно літо збавити?
— А в Карпати чого не хочеш?
— Я знаю, як воно буде? Там такі пани всі та такі всі прошені…
— Так ти й собі ґембу задери ті й ходи, очі завіривши.
— Чуй, Петьку, я ж та' як вони й не заговору. Оті всі «кунь», «вул»…
— Мать щезни, Юзьку, не годен будеш дві слові зліпити? Прошу пана, так ся впив, аж ся всрав… От їй-бо, Юзьку, в’ївся ж тобі той Крим.
— Ну, добре, най по-твоєму. Ті й шо ми там? Ну, соли візьмемо в Солотвині…
— Назад у Львові сукна в жидів купимо — на тому добре можна мати. Але як хоч, посля можна буде в Канів по рибу валку відправити…
— От же ж, боже мій, боже… То чумакування гімна тепер варте. Матері його лихо з тими москалями і з їхними царями й царятами, і з тим Суворовим, галатієм, най би йому добре гикнулося…

Ні, мам, він просто на балконі сидів. Весь мокрий такий, він так пчихав, мам. Ну що ти, я в капчиках... Яка чашка? Мам, ну як ти не розумієш? У нього ж крила отакі. Ну, правда, він же ненавмисне... Я чаєм його поїла. З рум’янком і свербиусом, як ти мені робила. Мам, а буває каштановий мед? Він сказав, що каштановий найсмачніший. Правда? Мам, а чому в Києві стільки каштанів, а меду нема?.. Він дуже добрий і смішний. І ще він не вміє користуватися феном, я сама йому пір’я сушила... Нічого він не видивлявся. Він чекав на одну людину, а її довго не було, а тоді пішов дощ, а він у сандалях... У нього сандалики, як у тебе — на зав’язочках. Правда, смішно?.. Це не „божемій”, це наш лист. А що? В тата повно газет, він і не помітить. Ну, мам, ну давай купимо йому нову. Це ж спеціально, щоб не взнали за почерком. Ми хотіли викрасти Рональда Макдональда і вимагати викуп. Ти ж сама казала, що в них кропорація і в них купа грошей. А ми б зробили притулок для собак... Мам, ну ще рано в ліжко. Мам, ну, будь ласочка! Почитаєш мені? А ми з ним читали. Дивись, він пір’їнкою заклав. А ти не вірила, не вірила!.. Ну, він же обсох був уже. Знаєш, скільки в нього там роботи? А тридцять шість і сім — це багато? І що, вже завтра в школу? У-у-у... А якщо він захоче мене навідати? Він же тільки нашу квартиру знає, а якщо мене тоді не буде, то що? Мам, він обіцяв привіт дідові передати...

... високо піднявши руку з чаркою, він оглянув її на просвіт, потім підніс її до носа й обережно понюхав, але зараз же відставив, пересмикнувши тваром. Іще раз струснув головою й обернувся до свого співбесідника. Чоловік говорив з виразним акцентом, що виказував у ньому британця.
— Знаєте, пане Йозефе... слухайте, можу я по-дружньому звати вас просто Йозефом?
— Друзі кличуть мене Юзьом.
— Що ж, любий Юзю, я все ж таки раджу додати цукру.
— Але ліки мають бути гіркі — інакше їх ніхто не купуватиме! Це вам каже аптекар.
— Вашу настоянку й так ніхто не купує — хінін, їй-богу, солодший, аніж це, даруйте, пійло. І при цьому безпечніший. Це каже вам лікар.
— То просто полин.
— Полин? Я розчарований. Друже, ви ж не збираєтеся конкурувати з фабрикою пана Перно?
— На бога, що ви таке кажете? Де та Франція, а де ми?
— Менше з тим. Як буде juniper?
— Ялівець.
— Чудово! Замініть його ялівцем.
— Дозвольте заперечити...
— Не дозволю. До речі, Юзю, тут є щось справді від шлунку?
— Кмин є.
— Як банально. Принаймні не кажіть про це нікому.
— І ще м’ята.
— М’яту геть. По-перше, вона забиватиме решту. По-друге, ви хочете, щоб до нас позивалися через обвислі... прутні? Ось, я тут накидав приблизно. Всього чотирнадцять компонентів. Хоча... може, округлити? Скажімо, двадцять. У цьому є якась містика. Поміркуйте при нагоді — потрібні якісь екзотичні назви, це має привабити публіку.
— Я тут подумав... стосовно реклами... «Оригінальні шлункові краплі викликають секрецію травних соків, стимулюють апетит і покращують засвоєння їжі»...
— Господи, Юзю, ви геть на цьому не розумієтесь. Хто зможе прочитати таку довгу фразу? Пишіть... м-м-м... «оригінальні» — це ви добре вгадали... Знаєте що? Чесно кажучи, байдуже, чого ми тут з вами намішали. Головне — правильна реклама. Пишіть: Original Englische Becherbitter. Треба ж і свій труд якось похвалити... Так, і гасло: тринадцяте джерело Карсбада. Є? Віддайте малярові, хай зробить вивіску.

p.s. автор не має жодного уявлення про справжній рецепт Йозефа (Яна?) Бехера та напівміфічного англійця Фробріга і взагалі має підстави сумніватися в існуванні останнього.

— А най би вас шлєк трафив, хлопці, ви шо? Москаля з собов притягли…
— Я, дєдушка, нє маскаль — я рускій.
— То свій, пане Юзю.
— Шо він, мой, таке меле? Каже, шо русин.
— Я рускій, дєдушка. Кацап, по-вашему.
— Пане Юзю, чуйте ж, це правильний хлоп. І той колєга єго надворі.
— Цей, шо ти на него «мордва немита»?
— Он, дєдушка, он!
— А тебе єк був обізвав?
— Рязань косопузая. Ха-ха, ми, рязанскі, без топора із дому нє ходім — рубаха-то і кажет.
— Це в них, пане Юзю, на москалєх, спорт такий, не зважейте. Шось єк наші бойки з лемками.
— Ти ж гляди... А ну, гайда, «бойку», бери оно хліб ріж. Сало їси? Їси. Ваші всі їдят, аж си трусят, гейби за марципанами...
— Але слухайте сюди, пане Юзю. Це ж нині Покрова. А в нас діти є — треба звінчати. Дві пари маємо. Якби ви говорили з панотцем, а ми вдосвіта будемо ждати вас на Ґандзівках і звідтам доправимо вже до лісу.
— Бігме, хлопці, чи ви пана Петра не знаєте? Вважейте, про все вже домовили. Зара’ лиш вечераєм ті й біжу скажу…
— А я, дєдушка, тож буду женіца. Я на вашей хочу — ох, красівиє... Войну закончим, я к вам прієду. Мамку ток провєдаю і к вам...


Зі святом усіх! Шануймося!

Трохи відволіклися. Зате минулий тиждень іще раз підтвердив, що інтернет-залежність мені аж ніяк не загрожує. Но дєло нє в том, як каже мій приятель Семен. Аню, я ж тобі обіцяв розказати про циганів. Тільки, бач, маємо з цим трохи траблів. Я насправді не знаю жодного слова по-їхньому. І більшість моїх про них уявлень складені з фільмів Кустуріци й розповідей однокласників, що купують план у таборі в Гайчині. Хоча, знаєш, добрий ніс у будь-якому селі за дві години виведе на точку з травою чи з чорною. Тому відкиньмо расові упередження. Дєло нє в том (© Семен).

Воно, звичайно, можна було написати якусь байку, а там поміняв би Петька на Джуру, а Юзько став би Йоном... Та й оце думаю, воно тобі треба? Ліпше розкажу одну штуку з пам’яти. Вона не дуже смішна, але все закінчиться добре. Я не брехав, мій прапрадід таки приволікся з табором з того боку Дністра та й з розгону перечепився об одні очі, так що й забув, куди мандрував. Щоправда, потім згадав, залишив синові чорні кучері й прізвище — з грецького «дромос», дорога, воно досі править всім нашим чоловікам за ім’я й по батькові. Не знаю навіть, як він сам себе звав — ромом, влахом, кишиневцем? Циганкуватість наша передається строго через покоління. Я теж отримав, тільки в якесь літо перед школою волосся вигоріло і все. Але в Тбілісі зустрічні заговорювали до мене грузинською й дивувалися, чуючи у відповідь «украінулі». Коротше, я такий, правильний арієць. :)
( ще стільки ж )

— То ти точно не хочеш чаю?
— Терпіти його не можу.
— У вас там всі його цмудлили, як не знаю що...
— Я не цмудлив.
— Атож, ти інакший.
— Правда? Знаєш, я досі не розумію — ти така... така вся... і так просто зі мною...
— Ну, ти ж не ріжешся з ранку до ночі в карти й не сиплеш весь час ідіотськими сентенціями, як ті кухонні філософи. Три жеруни.
— Три хто?
— Жеруни. Ну, це такі, що тільки жеруть і деруть кирпу. Щось ніби «жерці» й «деруни» — два в одному.
— Гм, не хочу образити, але мені здається, що «жерці» — це типу священики, а «деруни» — то картопляні балáбушки.
— А мені здається, хтось тут надто вже розумний.
— Нє, я нє. Усвідомив. Каюсь.
— І ще котяра їхній, паскудник. Ненавиджу котів.
— У тебе ж є коти вдома.
— Це зовсім інше. Ненавиджу рудих котів. Я сама руда кицька.
— А так, ти мене при першій зустрічі мало живцем не з’їла.
— Бо ви мене довели своїм бла-бла-бла про принципи справедливого розподілу.
— Так я ж не...
— Я думала, що ти такий самий придурок, як і вони!
— ...
— Тепер я так не думаю.
— Ну-у... тоді похвали мене якось чи що. А то візьму й ображуся за придурка.
— Не треба. Ти чудовий.
— Чесно?
— Чесно-пречесно! Ти найкращий у світі пудинг.
— Ох, Алісо...

Був смажень і швимкі яски
Спіралили в кружві
І марамульки йшли в псашки
Як трулі долові...