люди труда (в маю)
— Гов, Петьку!
— Здоров.
— Сидиш?
— Та сидю.
— Ждеш?
— Та жду.
— А я поможý. А ну, бігом сюди рапатого! Гоп-гопа! Чарка горівки — здоровля моє, жінка та діти — безголовля моє...
— Ляп жаба з верби ті й знеслася. Май бога в животі, Юзю, таке молоти. Вже кому-кому, а таяк тобі, дав би господь кожному.
— Тю, та то ж пісня! Ми з тобою, як не глянь, святі ті й годі — нічо, як і погуляємо якóсь. А то, шо ти кажеш, то всім так не можна. Тако лиш дай і ніхто вже нічо й не хтітиме. Всьо перестане крутитись. Наступит колапс.
— Коло чого?
— Ко-лапс. Це як всьо, навіт врем'я, стане ті й гов. Ну, чисто Страшний суд. А воно ше ж не час.
— Ти це напевно знаєш?
— Нє, але маю таку надію.
— Це де це ти вже нахапався?
— Та розказував тут їден, такий під макітру стрижений. В самому, каже, Києві вчився, в академії. Такого тут наговорив. Про нерівну рівність і божественний сосуд. Сосуд — це як би слоїк такий. Чи фляшка. До речі, куди лляти?
— Та куди?
— Кажу, куди лляти?
— Не край мені серце, Юзю. Не бач, я й так на голках? Осьо зара' урочиста, а в мене ше ключів нема. Чуй, може, ти приніс?
— А я де їх візьму?
— Я знаю?
— А ти Юри питай, це ж його парафія.
— Тинди-ринди. Ти Юру бачиш, скажи?
— Нє.
— І я нє. А в мене урочиста. І ключів нема!
— А ондо шо?
— Шо?
— Бринит.
— Бринит.
— Блищит.
— Блищит.
— Летит.
— Летит.
— Летит!!!

— Бабко, ластівка! Ластівка! Отамó, тамó, бабко!
— Шо ж я вже годна бачити, дитинко? А ти дивись. Дивись, може, розглéдиш у дзьобі ключика золотого. Вона його святому Петрові несе, шоб той уже небо відчиняв. Це ж сьодня Юра, слава тобі, боже. Рай розвився, світ розвеселився...
— Бабко, шо ви плачете?
— То я нє... нічого... Ходи сюди, доцю. Ходи повторюй за бабою: топчу, топчу ряст, дай, боже, нового діждати й нáрік топтати…