десять слів: камені (9)
Їх безліч — геть дрібних і більших, округлих, гострих, пістрявих, кольорових, напівпрозорих, а більше сивих. Через них згрубілі п'яти і вічно збиті пальці, бо ми з братом, щойно приїжджаючи до села, скидали взувачку й забували за неї аж до осені. Перша кров звичайно об поріг. У прабаби, як по всіх старих хатах, він тесаний з цілого каменя, і старші, йдучи на купання, висипáли нас там, мов курчат з подолу, біля сита з ліщиною. От ми вже цюкаємо в теплі плити, видобуваючи ті досі найліпші на світі ласощі, і двоє столітніх людей гріються в нашому цвіріньканні. А за п'ять чи шість кроків від ґанку стежка паде й скаче між прямовисних скель та осипів, і, минувши три приступки, можна втрапити в розщелину, захаращену зогнилими дилями (жердями) й пишно вбрану бур’янами. Стара сушарка не при ділі вже чи не сторіччя, а ні в кого рука не підіймається засипати — прапрадід Олекса сховав там на споді хліб, і з наших голод не взяв нікого.

В нас усе з того каменя — стежка подвір’ям, аби в дощ не ґрасувати болото, мури низенькі, аби лиш худоба не перейшла, коробки (поїлки) коням чи й курам, кручу ненаситну щороку кріпимо, аби якóсь не прокинутися в річці, в господарстві все муроване, лиш хата мазанка — таку легше загріти, і піч із цегли не кладуть, бо камінь довше жар тримає, і по лавках дрімають річкові кругляки на пару кіло, ними відтискають бриндзю. І з крейди я тешу щось подібне до яєчка — підкласти в гніздо. Дурна курка сяде на що завгодно, аби біліло, але я стараюся. А в гарячому, курному грюкоті млина встигнути шаснути рукою по напівоблущене вже насіння в жолоб, де виминає йому кров тяженне жорно, дуріти від пахощів, приймаючи першу пінисту цівку чорного, як земля, влíю (бачте, олія в нас теж чоловічого роду). І в горóді його прірва, хоч родить усе справно. Але є в тому щось буддійське — все відкидаєш його на межу, той насип підноситься, а каміння не меншає, ніби щось його витискає з землі. Частіше ж вона сама бере — старі хрести поволі вгрузають у ґрунт, і от не втямлю, росту чи справді меншає надгробок, на який я звично кладу мантачку, а перед тим клав дід, а перше його дід. А вони таки ховаються, і там, де лежать сучасники Богуна, вже майже рівно. Та, певно, це вияв милосердя, бо як не розіб’ють, то десь повивозять — кілька таких забрались аж під Київ, у Пирогово. А в нас же ж нічого, крім цих могил.

А то річка й обов'язкова ознака близького житла — при самій воді нехитра конструкція з двох плит дикого шиферу, де одна править за основу, а друга ковзає похило з неї в воду. До настання капіталізму на них віками прали шмаття, мили дітей і вичиняли кишки на ковбаси. Мій перший трамплін, це вже потім, багато пізніше, будуть Бузькі пороги в Печері (недалеко тієї Воробіївки, що там торік усі тлýмились) — безкоштовний атракціон, який ми, малі божевільці, освоїли задовго до появи аквапарків. Завішаний (інакше Гонтів) камінь у Гайдамацькому яру — межа нашого дитячого світу. За ним лиш таємнича Гамулíвка, куди під гарячу руку погрожувала заслати нас баба, та зовсім уже міфічна Яруга, що здавалася нам чимсь на зразок воріт у потойбіччя. Кажуть, справді отаман було самотів поміж цього скалля, залишивши на час своїх хлопців. Це вони самі величали себе гайдамаками, благородними розбійниками, а поляки й жиди, що втрапили у вир жахливої селянської війни, звали їх коліями, тобто різниками. Пишалися волею. Як за Хмельниччини прийшли відбирати, багатьох там поклали, а вже впали стіни, то дали ввійти та й запалили порох у льохах. Люди не взяли, взяв вогонь. Переказ стверджує, що ґніт піднесла дружина чи то донька вже забитого сотника Тараса Зависного Марія. Ніхто не скаже, звідки те знання і як зберегли його протягом сторіч, але малий гробок її, схований в городах над Мурафою, старанно був доглянутий весь час, аж на моїй дитячій пам’яти перенесений на гору, під невідбудовану ще церкву.

А тоді, як стали шукати героїки та підновлювати дзвіницю (це за звичкою звуть у нас єдину вцілілу замкову башту, що дійсно використовувалася таким чином останні років двісті), разóм згадали за «дюрку» в нашому городі. Дивно, я б на місці совєтів наказав її замурувати, а вони, бач, проґавили, як на світ вернулося те чудо, годóк столичного Києва (за офіційним літочисленням). Стару назву всі миттю забули, й скельний храм з добре збереженим рельєфом IV чи V сторіччя став головною окрасою села. Чоловік, що на ньому схилив коліна під деревом у товаристві оленя й півня, колись нібито тримав у руці требну чашу, пізніше ж ченці скололи її, зобразивши молитовно складені долоні, й додали до загальної картини прямокутник, вочевидь євангеліє. А люди, що створили це диво, чи ті, що були перед ними, залишили ще одну чудасію. Колеса. Камінні колеса розміром з середнє жорно, але без отворів. Не знати й скільки їх тут, десятки місцеві розтягнули по дворах — на підмурівки чи просто обтирати грязь з капців. Котяться собі з безвісти в безвість, може, впавши нам з неба, де на сяючому шляху все ще скриплять нечутно вози наших предків.

Дідо мій мостив дороги…